Хлопця із позивним «Зрячий» ми зустріли на навчальному полігоні. У той момент відбувалися заняття з холостіння, і він вирізнявся зацікавленістю та ініціативністю. Він більше за інших ставив уточнювальні запитання, проявляв ініціативу щоразу, коли потрібно було виконувати завдання в парі.

Юнакові лише 18 років. І на перший погляд здалося, що причина такої активної позиції – у віці. Але, поспілкувавшись із «Зрячим», ми зрозуміли: справа дещо в іншому.
Хлопець із Миколаєва, там він народився і виріс. Як і більшість, закінчивши школу і вступив до вишу.

«Я пішов навчатися на майстра з технічного обслуговування та ремонту залізничних вагонів. Не стільки через бажання, скільки тому, що так треба. Втім, уже за чотири місяці я зрозумів, що це не моє, і згодом полишив навчання. Усе було добре: гарні викладачі, цікаві заняття. Але я хотів іншого – ще з шостого класу думав про армію. І навчання в коледжі моє бажання тільки підсилило».

За словами юнака, ще під час навчання він активно стежив за діяльністю різних бригад, вивчав відгуки, шукав інформацію про умови служби. А коли досяг повноліття – заповнив заявку на сайті 152-ї бригади.

«Мені передзвонили майже одразу. Розмова з представником бригади була змістовною – отримав розлогі відповіді на всі свої запитання. Мені хотілося приєднатися до війська якнайшвидше, тому вже за кілька днів я підписав контракт. Мама не намагалася мене переконати. Вона знає мій характер – мене не зупинити, не переконати. До того ж вона на власні очі бачила, як я захоплююся військовою тематикою: книги, документальні фільми. У мене навіть є колекція моделей військової авіації та автомобілів».

Підписавши контракт, «Зрячий» кілька днів провів із побратимами в підрозділі – знайомився, спілкувався, з цікавістю розпитував усе, що стосується майбутньої спеціальності. Далі – базова військова підготовка, адаптація та фахове навчання.

«Мене щиро вразили люди, з якими я зустрічався в бригаді. Дуже відкриті й доброзичливі. Що стосується навчання – я у захваті від підходу. Багато практики, завжди ретельно пропрацьовуємо помилки, постійно закріплюємо матеріал. Як у підрозділі, так і тут, на полігоні, завжди допоможуть і підтримають. Підсумовуючи, скажу так: ставляться з добром».

І дійсно, у нашій бригаді людяне ставлення, підтримка та братерство завжди на першому плані. Бо будь-який підрозділ – це насамперед люди, з яких він складається. Ми прагнемо створити доброзичливу атмосферу, аби служба була емоційно комфортною. І завжди раді бачити нових воїнів у нашій сім’ї.

На питання про страхи й мотивацію хлопець відповідає по-дорослому стримано:
«Нам казали на навчаннях, що не страшно тільки йолопам, тому без сорому зізнаюся: лячно. Але мій прадід зміг прогнати ворога з рідної землі – тож і я зможу. Вірю, що ми знищимо супостатів, переможемо й будемо квітнути».

Олена родом із Миколаївської області — народилася в невеликому селі Новоукраїнка, згодом жила у відомому місті Новий Буг. Їй 28 років, заміжня і виховує двох дітей — 8-річну доньку та 4-річного сина. У розмові з нами жінка зізнається: прагнула приєднатися до війська ще з перших днів повномасштабного вторгнення, але малеча на руках стримувала.

- Дитина дорослішала і моє бажання піти у військо лише міцніло. З часом «вечірній перегляд» сайтів бригад перейшов у спілкування з рекрутинговими центрами. У 152-й бригаді мене щось зачепило вже з першої розмови: людяне ставлення і ґрунтовні відповіді. Відчувалося, що люди відповідально ставляться до своєї роботи. І коли я потрапила в бригаду, переконалася — це так і є. Тут неймовірні люди. Я хотіла прийти до армії, щоб воїни почували себе як удома. Але, потрапивши сюди, сама відчула себе частиною великої сім’ї.

У нашій бригаді Олена відповідає за те, щоб воїни були нагодовані. І коли говориш із нею про куховаріння, розумієш — вона неймовірно захоплена своєю справою.

- Свою першу страву я приготувала у 10 років. Як сьогодні пам’ятаю той гречаний суп із грибами. Аромат від нього линув далеко за межі кухні. І ось я, ще зовсім маленька дівчинка, стою перед плитою, дивлюся на той суп, що за консистенцією більше нагадував кашу, і усвідомлюю, що безмежно задоволена. Задоволена результатом, але ще більше — процесом.

І дійсно, Олена дуже вправно й натхненно виконує свою справу, ретельно підходить до меню. У Збройних Силах України як перелік продуктів, так і рецептури чітко регламентовані, проте кожен кухар докладає щось своє в цих рамках. Тому, наче й однакові страви, у різних кухарів виходять геть різними на смак. Можливо, роль відіграє досвід, але, швидше за все, справа у творчому підході.

- Я кухар за професією. Після школи здобула спеціальність кухаря-офіціанта 5 розряду. Навчання було непростим: вимогливі викладачі, виснажлива практика. Але я вдячна цьому досвіду — він навчив мене бути вимогливою до себе. З перших днів нам казали: мало просто смачно приготувати — страва має залишати післясмак, її мають хотіти куштувати знову і знову. Довго не розуміла, як це реалізувати, але з часом, працюючи поруч із майстрами, я зрозуміла секрет. Можливо, він звучить просто, але я скажу: потрібно готувати з любов’ю,- розповідає дівчина.

Позивний Олени — “Бубочка”. Каже, через невеликий зріст. Але попри тендітну зовнішність, від неї відчувається потужна внутрішня сила. Як вона сама каже: “У житті часто буває важко. Але Бог завжди дає достатньо сили, щоб впоратися”.

Сорока пʼятирічного Олега з позивним «Халк» ми зустріли в селі Сергіївка на Донеччині, коли він висувався на позицію разом з іншими воїнами.

Під час пересування групу «засікли» ворожі дрони — хлопці були змушені заскочити у чужий бліндаж. Чоловік не зізнавався дружині про те, що йде на «бойові». Планував промовчати. Але зібрався з силами та подзвонив коханій по відео. Пояснив що відбувається, про подальшу відсутність зв’язку, як надсилати голосі через рацію та подальші дії.

Тоді і розпочалася наша розмова. Насправді, ми записали лише частину спілкування, адже ворожі дрони були знищені і хлопцям було необхідно вирушати.

Олег родом із Лохвиці на Полтавщині. Він батько двох дітей.

«Я не цурався роботи: де можна було заробити, там і працював. Був і охоронцем, і монтажником. Працював на меблевій фабриці, потім на заводі металопластикових вікон. Згодом почав свою справу - встановлював вікна людям. Все йшло по рекомендаціях: один порадив іншому якісно зроблену роботу. Я почав інтенсивно розвивати власну справу».

Чоловік каже, що у 2019 році почав інакше дивитися на життя. Про подію яка спонукала промовчав, але зітхнув.
«Подорослішав. Почав переосмислювати багато речей».

Тоді ж з’явилося захоплення, яке затягнуло повністю. Воно досить незвичне, як для людини з Полтавщини.
«Підводне полювання - зовсім інша стихія. Ти під водою, без повітря, сам на сам із середовищем. Це не звичайна риболовля: екстрим, холодний розрахунок і повна концентрація уваги».

Він брав участь у змаганнях, займав призові місця. Але каже, що головне у цій справі - процес. Коли зосереджуєшся на дії.
«Це як і пошук із металошукачем: не заради вигоди, а заради відчуття».

15 грудня 2025 року він прийняв рішення йти до війська. Обрав бригаду з Полтавщини - 152 окрему єгерську бригаду імені Симона Петлюри.
«Не ховатися ж мені. Треба йти служити. І так багато часу займався власними справами. Настала і моя черга. Я не той чоловік, щоб бігати і ховатися. Не той, щоб сидіти по підвалах. Тому наважився — піду в армію».

Чоловік легко пройшов ВЛК, БЗВП. Каже, що його хоббі дало результат, і виявилося, що він влучно стріляє. Складнощів на жодному етапі не виникло.

І додає те, що стало його принципом:
«Щоб не розчаровуватися — не треба зачаровуватися. Я одразу готувався до передової. Але все було організовано. Нас одягнули, забезпечили, оформили. Я хлопцям казав: не в кожному дитячому садку так піклуються, як тут».

На цьому розмова того дня закінчилася. Хлопці перехрестилися і вирушили маршрутом.
«Як і має бути в армії, діяв за командою. Розумів, що командування володіє більше обстановкою, ніж я в посадці. Тому, дотримувався кожної команди і підказки. Вважаю, що саме це зберегло нам життя»

Обстріли були постійно, і вдень, і вночі: 120-ті міномети, керовані авіаційні бомби, рої FPV-дронів.
«Мінімум чотири дрони кружляють в небі, а бувало, що й до десяти доходило. І ще пощастить, якщо поруч є укриття. Бо траплялося й так, що ворог накривав просто тоді, коли ти посеред посадки… У такі моменти падаєш на землю, слухаєш, як над тобою пищать і розриваються FPV, лежиш і молишся. Дуже страшно. Дуже... Але усвідомлення, що від кожної моєї дії залежить життя побратима притупляло страх».

Про вихід «Халк» не захотів ділитися. Каже, нічого цікавого. Вважає власний захід успішним, адже завдання виконав. І зрозумів ще одну істину: «Не треба думати тільки про гроші в цьому житті. Треба думати про те, щоб наші діти не опинилися тут».

Роман з позивним «Панк» - молодший лейтенант, командир взводу. Він знає, як воювати, як втрачати і як не здаватися. Родом Роман із Рівного. За освітою викладач української мови та літератури. Коли в країну прийшла повномасштабна війна, чоловік без вагань прийняв рішення стати на захист держави.

- Я не міг сидіти вдома. Прагнув допомагати хлопцям, які воювали. Вважаю , що і так запізнився з мобілізацією. Було розуміння, що логістика - база на війні. А я вмію робити так, щоб усе працювало справно. Спершу я гадав, що буду лише лагодити транспорт. Але вже під час БЗВП запропонували йти вчитися на офіцера. Я прийняв пропозицію. Так я став командиром механізованого взводу,- розповідає власну історію Роман.

Багато хто думає, що офіцери лише в кабінетах. Проте це не так. Справжній командир завжди зі своїм особовим складом: на виходах, у бліндажах, під час прямого контакту з ворогом. Роман, якраз, приклад офіцера, який лишається зі своїми людьми до останнього, за будь-яких обставин.
- Нас було семеро. І вийшло так, що нас «змалювали». Із самого ранку почали “розбирати” позицію. Підлетів дрон зі скидом і почав відхиляти плівку, що закривала вхід. Зрозуміло, першою чергою я почав працювати по ньому з автомата: знищив, хоча й отримав поранення. Але ж мої люди лишилися неушкодженими. Розуміючи, що позицію спалили, ми мусили міняти укриття. Перебігли до того, де стояв наш генератор. Пам’ятаю, сидимо і чуємо, як FPV-дрони поряд летять і як наш БК детонує,- каже Роман.

Далі була евакуація, лікування і реабілітація. Після цього Роман вирішив перевестися до 152 окремої єгерської бригади.
Нині Роман командир взводу. Як офіцер він перебуває на позиціях разом зі своїми людьми. Разом із хлопцями виконує задачі, облаштовує позиції і відповідає одразу за кілька опорних пунктів. У його підпорядкуванні багато людей. Він розуміє відповідальність за кожного з них. А для цього треба мати характер, підкріплений мотивацією.
- Бабуся мені розказувала, як під час Другої світової війни в їхній будинок прилетіла авіабомба. Я й подумати не міг, що щось подібне може знову відбуватися. Так не має бути. І місія справжнього чоловіка - це зробити все можливе, щоб зупинити жахіття війни. Попереду багато тяжкої роботи. Але ми вистоїмо і обов’язково переможемо», — підсумовує нашу розмову Роман.

Сьогодні Роман отримав поранення, але від евакуації відмовився. Повідомив старшому начальнику, що з огляду на ситуацію, він має залишитися з особовим складом.

Воювати — не лише чоловіча справа. У війську є місце для всіх. І кожен тут може знайти справу, у якій буде справді корисним.

Ірина родом із маленького села Марʼївка, що поблизу Кривого Рогу. Вона — мати трьох дітей, працьовита господиня, підприємиця і справжня патріотка. І хоча всі близькі відмовляли її від цього кроку, Ірина залишила своє насичене мирне життя, аби стати на захист держави.
Усе її життя пов’язане з тим, щоб люди були нагодовані. Вирощувати їжу і готувати для інших — для неї більше, ніж професія. Це її покликання, її життєва місія.

- Моя перша робота була пов’язана з харчуванням людей. Я допомагала жінкам, які працювали в їдальні місцевої агрофірми. Ми готували і годували землеробів, які вирощували хліб. Після закінчення школи я, не вагаючись, прийняла рішення пов’язати своє життя з куховарінням і здобула фахову освіту. Готувала… А коли познайомилася з чоловіком, ми заснували невеличкий агробізнес: орендували землю, купили необхідне приладдя, залучили людей і почали вирощувати пшеницю, соняшник, ячмінь.

Робота “на землі” надзвичайно важка. Треба враховувати безліч факторів, аби все працювало злагоджено: не помилитися з посівним матеріалом, правильно підібрати добрива, організувати людей і проконтролювати процес, передбачити попит, знайти закупівельників. І навіть якщо все зроблено правильно, ніколи не знаєш, чи пощастить із зовнішніми обставинами — погодою, шкідниками чи іншими непередбачуваними викликами. Тому рік на рік тут не доводиться.

- Ще я дуже хотіла попрацювати за кордоном, — продовжує Ірина. — І торік наважилася поїхати до Польщі. Там я теж куховарила: ми виготовляли напівфабрикати на виробництві. Саме там я й прийняла остаточне рішення йти у військо. Мотивація проста: я хочу готувати для наших хлопців. Я хочу допомагати. Я хочу бути корисною своїй державі.

Повернувшись в Україну, Ірина почала активно шукати бригаду, до якої могла б приєднатися. Розглядала кілька варіантів, але вибір упав на 152 окрему єгерську бригаду імені Симона Петлюри.
- Я почитала в інтернеті про бригаду, і спочатку мене підкупило те, що вона бойова. Дуже відкрито і зацікавлено зі мною поспілкувалися у рекрутинговому центрі. А коли я вже прийшла в підрозділ, була неймовірно вражена людьми: добрі, щирі, доброзичливі. Наче опинилася серед тих, кого знаю цілу вічність. Сімʼя, одним словом.

Попри армійські будні, Ірина завжди виглядає по-жіночому зібрано. Навіть в умовах, які диктує військова служба, вона знаходить можливість залишатися жіночною. Саме завдяки цій своїй рисі й отримала позивний. Одна з посестер назвала її “Солдатка Джейн” — з відсилкою до відомого фільму 1997 року. Так позивний “Джейн” і закріпився за нею.

- З першого дня повномасштабного вторгнення я прагнула приєднатися до війська. Я хочу бути дотичною до нашої боротьби. Усі близькі мене відмовляли, мовляв, навіщо. Але я знала, для чого йду. І зрештою прийняла єдине правильне для себе рішення. Молодший син уже дорослий — у вересні піде в перший клас. Середньому — 11, і він, як і менший, усе розуміє: де я і навіщо я тут. Доньці 18, вона вже доросла, навчається, але підтримала моє рішення і сама зголосилася всіляко допомагати братам, — ділиться жінка

«Заснули при Україні, а прокинулися вже – “ДНР”. Дивлюсь у вікно, думаю: ого…».

Так починає свою історію Євген, 38-річний військовослужбовець нашої бригади. Чоловік родом із Краматорська – там народився, виріс і працював, там і зустрів війну у квітні 2014 року.

«Два місяці я з мамою пробув під окупацією. Якось виживали на запасах, працювали деякі магазини, але переміщатися вулицями треба було перебіжками. Міські бої не вщухали, тому і на вулицю ніхто зайвий раз не виходив. Вночі ж обовʼязково треба було ховатися у підвалі, бо вечори починалися одноманітно: приїжджала “газелька”, з неї виходили озброєні чоловіки і без розбору гатили по цивільних».

Так, досить стримано розповідає Євген про життя під російською окупацією. Хоча, коли мова заходить про матір, чоловік дозволяє собі трохи більше емоцій:

«Все, про що я тоді думав – як вивезти маму. Вона важко це переносила. Проблема була в тому, що виїхати не давали. Дороги обстрілювалися мінометами та артилерією, а транспорт ставав ніби живою мішенню. Два місяці шукав можливість прошмигнути. Одного разу майже домовився, але добре, що так і не скористався – машина, якою ми мали їхати, потрапила під обстріл. А коли все ж таки ми рушили, дивом встигли відʼїхати до Дружківки – і одразу почали накривати дорогу».

Коли Євгенові вдалося убезпечити матір – повернувся до звичної роботи.

«Я з роботи на роботу не бігав. Все життя – монтажник-висотник, електрогазозварник. По-простому: зварював конструкції на висоті. Бувало, що і на висоті 70 метрів доводилось працювати. Робота не з легких, але мені подобається: висиш на стропах над землею, і весь світ стискається до маленького клаптика площини, з якою працюєш. І зізнаюся – правду кажуть, що донизу з висоти дивитися не можна: голова дійсно паморочиться, особливо коли люди наче мурахи. Найскладніше в роботі – погода. Найменший вітерець – і тебе колихає так, що ледь тримаєшся. Єдине, що страховка трохи заспокоювала…»

Складність висотних зварювальних робіт полягає не лише у необхідності володіти важким обладнанням, а й у вмінні виконувати ювелірно точні маніпуляції, перебуваючи в обмеженому просторі або на вузьких балках. Це одна з найризикованіших спеціальностей, адже фахівець щодня зіштовхується з небезпекою падіння, впливом сильних вітрів, роботою з високою напругою та розпеченим металом під відкритим небом. Така праця вимагає залізної витримки.

«А коли почалося повномасштабне вторгнення, я не міг стояти осторонь – одразу пішов до ТЦК та СП. Втім, у мене була черепно-мозкова травма, ВЛК не пройшов і залишився у цивільному житті. Волонтерив. Допомагав робити протитанкові їжаки та “зуби дракона”. А ще робили з хлопцями в гаражі певний прототип сучасного НРК. Вже тоді я зрозумів, що така машина стане дуже корисною у зоні виконання завдань. З часом, коли познайомився з представником рекрутингу 152 окремої єгерської бригади, першим питанням було, чи є можливість потрапити на посаду оператора НРК. Можливість була. Далі було БЗВП, фах та адаптація. Дуже радію тому, що технологія прижилася. Щоправда, ті машинки, які ми робили, були значно менші за розміром».

У нашій бригаді завжди дослухаються до побажань щодо спеціальності, на якій військовослужбовець хоче нести службу. Ми прагнемо, аби кожна людина була максимально зацікавленою в роботі та продуктивною.

«Те, що бригада стоїть на Покровському напрямку, стало для мене ще однією мотивацією приєднатися саме до 152-ї. Я цю місцевість знаю добре – заблукати не вийде. А щодо Краматорська можу впевнено сказати: в лоб вони його не візьмуть. Місцевість така, що технікою не зайдуть, а якщо спробують – будуть як на долоні. Росіяни це усвідомлюють, тому і намагаються його оточити, закидають місто КАБами. Боляче на це дивитися – красиве місто. Та й люди там досі живуть… Багато хто просто не хоче їхати з рідної землі і вірить у перемогу ЗСУ».

Підсумовуючи розмову, Євген додає:

«Батько в мене військовий. Коли дізнався, що мені таки вдалося доєднатися до війська, розмова була короткою: “Йди та знищуй їх… візьми скільки зможеш, скільки встигнеш…” І я готовий виконати це напуття сповна».

Спілкуючись з Євгеном, розумієш: хто прагне – завжди досягає поставлених цілей. І з такими вмотивованими воїнами перемога обовʼязково буде за нами.

Альоні 25 років. Вона з міста Павлоград, що нині менш ніж за 100 кілометрів від лінії фронту. Вона рано подорослішала, адже втратила маму ще 7 років тому. Її родиною стали бабуся, брат та сестра.
«Альоно, ти серйозно? Ти розумієш, куди йдеш? Це війна», - казала мені сестра. А от бабуся мене одразу підтримала, лише попросила, щоб я завжди була на зв’язку.

У підрозділі її кличуть із турботою - «Доця», бо вона наймолодша тут.
«Вона для нас - Доця. Не тому, що маленька чи слабка. Навпаки. Просто коли вперше прийшла до нас сюди, була така серйозна, зібрана, але очі… От дивишся і розумієш: у мене така ж дитина вдома. Альона тут, з нами. Хочеться прикрити. Не тому, що не впорається. А тому, що своя», - розповідає про Альону побратим Карий.

До 152 окремої єгерської бригади Альона прийшла через рекрутинг. Обрала для себе посаду кухаря.
«Це було не емоційне рішення на хвилі новин з інтернету чи телевізора. Це внутрішнє, зважене рішення. Фронт наближається. Моє рідне місто стає все ближче до нього. Немає часу чекати, що хтось врятує країну за нас».

Вона може годинами говорити про спеції, про правильну консистенцію тіста, про те, як «повинен звучати» бульйон, коли він доходить до готовності. Для когось це дрібниці. Для неї ж творчий процес.
«Люблю експериментувати, поєднувати прості інгредієнти так, щоб страва “заграла”. Важливо, щоб хлопцям і дівчатам було смачно, а не просто аби ситно чи просто жирно, як ото буває».

Коли є вільна хвилина, вона шукає нові рецепти, згадує бабусині секрети, думає, як удосконалити звичні страви. І навіть у польових умовах у неї виходить додати щось своє: ту саму деталь, через яку всі кажуть: «О, це Альонине».
«Нещодавно готувала плов. Давно мені так не дякували», - сміється жінка. - «Кажуть, як у мами готую».

Але попри службу й щоденні виклики, у неї є одна дуже проста, дуже цивільна мрія.
«Я дуже хочу навчитися керувати автомобілем. Чесно. Хоч і боюся. Мені страшно сідати за кермо, здається, що це така велика відповідальність, що я щось не так зроблю. Але все одно хочу спробувати. Не обов’язково щось дороге. Мені б вистачило звичайних “Жигулів”. Просто щоб навчитися. Щоб перестати боятися. Щоб одного дня сісти, завести машину й поїхати самій - впевнено».

Юлії 39 років, родом з Чернігова.
Захисниця з тих жінок, на яких одразу звертаєш увагу: у її погляді прямота й спокій людини, яка знає, хто вона і за що відповідає. Її голос звучить рівно й упевнено, без зайвих емоцій, але з відчутним характером. Це та присутність, яку неможливо не помітити: стримана, сильна, справжня.

До Збройних Сил України Юлія прийшла у січні цього року. Рішення визрівало не один день. Вона каже, що відчуття відповідальності за країну, у якій живе й ростить дітей, стало вирішальним. У якийсь момент стало очевидно: залишатися осторонь більше не може. І коли це усвідомлення остаточно склалося, Юлія не відкладала: зібралася і зробила те, що вважала правильним: звернулася до рекрутингового відділу 152 окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри.

Каже, дзвонили з різних підрозділів, але саме з нашими рекрутерами усе склалося швидко, ніби так і мало бути.
«Спочатку мені телефонували з різних бригад, але якось так із 152-ю все швиденько склалося. Домовилися… Зацепила 152-га… Серце йохнуло», — згадує вона.

Та чим більше Юлія говорить, тим зрозуміліше: її вибір - про відповідальність. Про бажання стояти поруч із тими, хто тримає країну, і бути корисною тут і зараз.
«Хочеться бути корисною саме тут і допомагати хлопцям, дівчатам - чим зможу», - каже вона.

Останні чотири роки Юлія працювала у відомому рибному ресторані — у середовищі, де немає права на повільність чи втрату концентрації. Кухня вимагала від неї максимальної зібраності, витримки й чіткості рухів: тут, як і на службі, важлива кожна секунда.

Вдома на Юлію чекають діти. Старші вже дорослі. Найменшому три роки. І найболючіший момент не збір документів і не ТЦК. Найболючіше очі дітей, які не хотіли відпускати.
«Старша і середня дуже плакали, не хотіли, щоб я йшла. Але якщо я вирішила - то я піду, я зроблю. Бо хто, як не я, має відстояти право на нормальне життя моїх дітей»,- каже Юлія.

Вона зізнається: до останнього майже не говорила дітям, що йде у військо. Тримала цю правду в собі, бо знала, що буде складно.

Денис з позивиним «Конор» 21-річний сапер. Родом із Вінниччини. До повномасштабного вторгнення встиг попрацювати у найбільшому місті у США - Нью-Йорку, столиці - Вашингтоні, але повернувся до України і долучився до захисту держави і пішов воювати добровольцем. Каже, його мотивація проста:
- У мою країну нахабно залізли й почали встановлювати свої правила. Я знаю, як може жити усталена країна. І я хочу, щоб Україна була саме такою — сильною, незалежною, зі своїми правилами, а не нав’язаними кимось ззовні. Тому я повернувся. Свідомо. Не тому, що не було вибору, а навпаки, тому що він був,- пояснює мотивацію чоловік.

Уперше за кордон він поїхав ще підлітком у 14 років. Працював у Нью-Йорку на будівництві разом із родичем. За півтора місяця заробив близько 6 тисяч доларів. Для звичайного хлопця з Вінничини це були великі кошти. Але він знав, на що їх витратить вдома.
Попри можливості залишитися, вирішив повернутися.
- Мій дім не там, де я буду живу, а там, де я народився. Всі кажуть, «десь там» можливостей більше, умови кращі. Я так не думаю. Наша Україна розвивається. Ми самі її створюємо. Кожен створює. Розумієте?

Попри юний вік хлопець прийняв доросле рішення і долучився до Збройних Сил України.
Після БЗВП пройшов додаткову підготовку і служив сапером. Працював із мінно-вибуховими загородженнями та розтяжками.
- Все, що можна поставити на підрив я ставив. Навіть сам щось придумував. Можу сказати, що підготовка була потужна.

Кілька днів тому «Конор» отримав поранення.
Попри те, що його тіло ще не відновилося, він прагне потрапити до свого підрозділу. Каже, що відповідальність за людей навколо на першому місці, адже підрозділ для нього став другою родиною.

Олександру 44 роки, позивний — «Албанець».
Він із Камʼянця-Подільського. У цивільному житті працював газоелектрозварювальником.
- До війська, це були конструкції, трубопроводи, елементи будівель. У військових умовах спектр завдань значно ширший: відновлення пошкодженої техніки, ремонт металевих елементів укриттів, виготовлення та підсилення захисних конструкцій.

Уперше, що таке війна він відчув у далекому 2000-му році в Іраку.
- Тоді ми їхали в миротворчу місію бо Україна вже була частиною світової безпеки: ми виконували завдання, працювали разом з іншими арміями, набиралися досвіду. Туди відправляли підготовлених хлопців — тих, хто розумів, що таке служба і відповідальність. Ми патрулювали, стояли на блокпостах, контролювали ситуацію, щоб там не гинули люди. Але тоді це була чужа війна. А зараз - моя. І тепер я воюю вже не за стабільність десь у світі, а за свою країну, за свою землю,- ділиться Олександр.

Після Іраку він повернувся до мирного життя. Але в Україні дуже швидко потрібно було перелаштуватися: росія порушила міжнародне право, окупувала Крим і розпочала війну на сході України. Це вже була не миротворча місія і не чужий конфлікт, а пряма загроза державі.
- Тоді стало остаточно зрозуміло: війна може прийти в твій дім, навіть якщо ти цього не очікуєш. І в такі моменти кожен має визначитися, на чиєму він боці. Я свій вибір зробив одразу.

«Албанець» Боронив державу у різних підрозділах з 2014 року. Неодноразово був поранений, втрапляв у ситуації, де на волосині висіло його життя.
- Іловайськ, Дебальцеве, Світлодарська дуга, Гранітне. І це було лиш в початок. Війна завжди супроводжується страхом. Це об’єктивна реакція людини на небезпеку. Але водночас я спостерігаю її циклічну трансформацію: змінюються тактики, засоби ураження, підходи до ведення бою. Російська армія діє підступно, використовуючи як військові, так і гібридні методи. Я був у різних бригадах за ці роки, і можу точно сказати: наші демонструють високу адаптивність. Ми швидко навчаємося, впроваджуємо нові рішення і підлаштовуємося під сучасні умови війни.

До важкого поранення Олександр служив у підрозділах, де потрібна була фізична витривалість і постійна готовність працювати на межі можливостей.
- Під час однієї з ротацій мене важко поранило: осколки зайшли в руку, ногу, пошкодили хребет. Після цього організм уже не дозволяє працювати в тому ж режимі, як раніше. На відновлення пішло п’ять років. І весь цей час я шукав можливість залишатися корисним: робив усе, що міг, щоб наблизити перемогу.

Зрештою, чоловіка визнали обмежено придатним, дали інвалідність.
- Але для мене це не стало причиною зупинитися. Я просто почав шукати підрозділ, де мій досвід і знання будуть потрібні. Бо служба — це не лише про фізичну витривалість. Це про те, що ти даєш своїй країні. Щоб вона лишилася «твоєю».

Саме тому Олександр прийшов у 152 окрему єгерську бригаду. Тут він знайшов місце, де його досвід, знання і навички справді працюють на результат.

50-річний Валентин з міста Славута, що на Хмельниччині міг би сьогодні перебувати закордоном, працювати будівельником і спостерігати війну в Україні з екрану телевізора, але прийняв єдине правильне рішення. І з 24 лютого 2022 року він на захисті країни.
- О 6-й ранку я вже був біля ТЦК та СП, черга була така, що в неї записувалися. Люди сварилися за місця у ній. Я дочекався своєї і зробив те, що мав зробити. А як інакше я б дивився в очі дружині та дітям? Рідні підтримали мій вибір. Я зібрав речі й поїхав на навчання, а після мене відрядили на Харківський напрямок.

Тоді Валентин потрапив на посаду водія. Доводилося доставляти на позиції все необхідне: від провізії до пального й боєкомплекту.
- Ми виконували завдання натхненно, кожен знав, заради чого наша праця. А найбільше мотивували люди. Відкриті, щирі, вмотивовані. Бувало, їдеш через село, а тебе зустрічають і харчі ящиками дають. Як зараз памʼятаю ті персики та виноград із Запорізької області. Зараз відчувається, що люди втомилися, але тоді ця підтримка дуже тримала.

Валентин все свідоме життя любив автомобільну техніку. Побратими присвоїли позивний «Дроня». Зі своїми автомобілями чоловік на «ти». І не дивно — за кермом з юнацтва. За час служби він мав не одну «робочу конячку», і кожна з них вирізнялася своїм характером.
- Машини — як люди, до кожної треба мати свій підхід. «ЗІЛ-131» — це справжній старий вояка. Грубий, залізний, але пропре там, де вовки бояться ходити. Хоч полем, хоч болотом… За його кермом впевнено і спокійно, реве так, що власних думок не чути. «Камаз» — то вже інша історія. Це роботяга. Важкий, неповороткий на вузьких дорогах, але як навантажиш його "під зав'язку" провізією чи майном для хлопців, він іде впевнено. А от "Навара" — швидка, тиха, маневрена. Нісан виручав, коли секунди вирішували все. За ці роки я зрозумів одне: машина на війні — це твій напарник. І якщо ти до неї з повагою, то й вона тебе з будь-якого вогню вивезе.

У початку 2025 року Валентин приєднався до 152-ї окремої єгерської бригади. Підрозділ саме зайняв смугу оборони на Покровському напрямку, тож далі маршрути водія пролягали через одні з найнебезпечніших районів.
- На початку було складно: доводилося і в бліндажах під Покровськом ночувати, і по кущах від FPV ховатися, відстрілюватися. Коли ставили антидронову сітку в Сергіївці, було дуже небезпечно: бувало, не могли вийти 50 метрів до траси, бо постійно крили дронами та КАБами. Бігали, збивали дрони, але, дякувати Богові, всі залишилися живі-здорові.

Робота водія у війську, за словами чоловіка, це щоденний іспит на витривалість, де кожен виїзд може стати останнім через ворожі обстріли. Техніка, що рухається стає в прямому сенсі мішенню, адже логістика — це рух розбитими дорогами, маневрування між вирвами та вміння відчувати небезпеку ще до її появи. Особливо важко під час евакуації каже чоловік.
- Коли їду туди, думок немає: запитую ситуацію по небу, але паралельно ще й слідкую зі сподіванням, що воно буде чистим і не побачу дрон, зо наздоганяє. В голові одна думка: довезти хлопцям вантаж і самому живим залишитися. А як їду старшим групи евакуації — молюся, щоб хлопці живі зосталися. Коли загиблих вивожу — біль на серці такий, що не передати словами. Знаєте, туди везу життя, а назад- смерть. Важко це все. Але слава Богу, що хоча б тіла рідним додому повертаються. Різниці між евакуацією і доставкою немає, бо однаково важко їхати в обидва боки.

Четвертий рік Валентин продовжує виконувати завдання, живучи за принципом “тут і зараз”. Вдома на нього чекає дружина, з якою вони разом уже 30 років, а також двоє дорослих дітей — 28-річна донька та 23-річний син. Саме заради них, заради своїх побратимів він щоденно ризикує життям, бо не хоче перекладати війну на наших дітей. 

Історія 36-річного львівʼянина Юрія на позивний «Міл» ніби вмістила в собі все найстрашніше, що може трапитися на війні. І водночас — це історія про мужність, витримку та готовність іти до кінця, попри біль, страх і втому.

Випробування почалися з перших хвилин, як Юрій з побратимом вирушили на позицію. Вони висувалися на заміну єгерським піхотинцям, які понад 6 місяців безперервно перебували на позиції. Чоловіки йшли «двійкою». Варто зазначити, що воїни стали друзями, адже разом проходили БЗВП, злагодження, разом складали клятву єгеря. Удвох мали зайняти спостережний пункт поблизу населеного пункту Котлине, яке 152 окрема єгерська бригада боронить понад рік. Та війна дуже швидко внесла свої жорстокі корективи.
- Ми пройшли кількасот метрів після висадки. А потім я тільки побачив, як земля піднялася до неба. Мене відкинуло, у ту мить я нічого не чув. Лише згодом почув, як кричить від болю мій побратим. Ворог здійснив дистанційне мінування - він підірвався на міні. Я скинув із себе все екіпірування, і поповз до нього. Наклав турнікети, дав знеболювальне, відтягнув у найближче укриття. Сам перебував у сусідньому — десь за 5–7 метрів. Постійно повертався до нього, перевіряв стан, підтримував. Але йому ставало дедалі гірше. Я розумів, до чого все йде, але намагався не показувати цього. Евакуювати побратима живим не вдалося. І це не дивно — з погодою нам тоді не пощастило. Чи було страшно? Так. І, думаю, це нормально, коли людині страшно в такі моменти,- з болем у голосі пригадує Юрій.

На момент виходу Міла на позицію трималася ясна погода. Через це дорога до місця призначення надзвичайно ускладнилася й затягнулася. Рух тривав понад п’ять днів. Час від часу чоловікові вдавалося зупинятися перепочити у дружніх підрозділів.
- Була поставлена задача — я й рухався. Так, через силу. Але що робити… Підбадьорювали думки про те, що хлопцям конче треба ротація, бодай трохи відпочинку. Мене так само хтось йтиме міняти, — стримано говорить Юрій.

Щойно Юрій дійшов до визначеної позиції, почалися штурми. Перший контакт він прийняв на себе, а згодом ворога «дочистили» наші дрони. Надалі боєзіткнення стали інтенсивнішими. У той період, коли Юрій утримував позицію, ворог виявляв особливо високу активність. Під найбільшим ударом опинилася логістика. Масово збивалися та подавлялися великі безпілотники, які доставляли на передній край найнеобхідніше: воду, їжу, боєприпаси, батареї для радіостанцій.
- Тижнями були проблеми з їжею і водою. Одного разу пощастило: здибали посилку, яка призначалася для ворожої позиції. Тоді банкетнули: мали воду, кашу, цигарки. Але переважно виходили з того, що було. Доводилося і сніг топити, і калюжі шукати. Добре, що в аптечках були таблетки для знезараження води. Найкритичніша проблема – рації. Батареї сідали, а зв’язок тримати – треба. Тож ми по “сірому” виходили з укриття, збирали акумулятори збитих FPV-дронів, перероблювали їх на зарядні станції — так і підтримували рації в робочому стані.

Чоловік жартує, що їжа — це важливо. Але без зв’язку можна не дожити до того моменту, коли її з’їси.
- Без рації ти відрізаний від інформації: не знаєш, що відбувається навколо, не можеш скоригувати вогонь, не можеш викликати евакуацію. Та де там, не можеш отримати інформацію про рух ворога, адже фізично можеш не чути і не бачити його. Ти просто сидиш у точці й чекаєш, поки ситуація вирішиться без тебе.

Вдома на Юрія чекають дружина і дві донечки.
Чоловік свідомо не повідомив дружині, що йде на позицію. Не назвав термінів, скільки не виходитиме на звʼязок. Написав лише коротке повідомлення - «Все буде добре, я на навчанні».
- Іноді єдине, що ти можеш зробити для тих, хто чекає вдома, - це не дати їм прожити кожен твій день на позиції разом із тобою. Соромно, що обманув її, але так було краще для нашої родини.

Із щирою усмішкою він згадує, як йому пощастило привітати старшу доньку з днем народження.
- На власний страх і ризик, попередньо отримавши згоду від командира, пішов на позицію до хлопців, у яких був генератор, щоб підзарядити павербанки. І так співпало, що саме того дня в старшої доньки був день народження. Тож вдалося подзвонити «по зеленці». Це єдиний раз за весь час, коли вдалося здійснити дзвінок. Далі зв’язок був тільки через голосові повідомлення, які передавали радіостанціями».

Дізналася дружина Юрія про те, що він на «бойових», уже перед Новим роком. Подзвонив заступник з психологічної підтримки персоналу і запитав, чи не хоче вона додати до посилки святкову листівку або дитячий малюнок. У ту мить жінка все й зрозуміла.
Юрій згадує, як дружина плакала і водночас раділа, коли після виходу з позицій нарешті вдалося нормально поговорити.
- Підтримка в сучасних реаліях — це життєво необхідно. Підтримка рідних. Підтримка побратимів. Підтримка командування. Без неї тут немає як вистояти.

Він уже пройшов через те, що складно уявити.
Але це не фінал. Після короткого лікування - знову на позиції. Бо ця війна тримається на тих, хто повертається.

Йому 55 років. Позивний - «Македон».
У мирному житті Олександр Степанович працював на птахофабриці у Київській області в аварійній службі: ремонтував обладнання.

Вже кілька років, як він добровільно доєднався до 152 окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри.
«Македон» возить бійців на артилерійські позиції за будь-яких умов і повертає їх назад. Розбитими дорогами вивозить поранених, коли рахунок іде на хвилини, доставляє на підбитому авто бійців на ротацію, везе «посилки» туди, куди мало хто наважується їхати. І дуже часто робить більше, ніж передбачено його посадовими обов’язками. У підрозділі точно знають: якщо треба швидко здійснити логістику - Степанович «оцінить обстановку» і негайно виїде.
- Поки сідаю за кермо - страшно. А коли вже розпочав рух, то про страх забуваю, - говорить він спокійно.

Олександр Степанович каже, що в умовах підвищеного ризику відбувається зміщення фокусу з особистої безпеки на виконання завдання та збереження життя інших.
- То ж не просто їду. Я везу людей. Живих людей, у яких є родини, діти, ті, хто на них чекає. І за кожного з них я несу відповідальність. Тому в той момент ти вже не думаєш про себе, чи страшно, чи ні. Є дорога і є завдання довезти. Значить, треба довезти.

У ряді випадків виконання завдань вимагає прийняття рішень у ситуаціях, де рівень небезпеки перевищує стандартні уявлення про допустимий ризик, і передбачає готовність діяти навіть тоді, коли інші змушені відмовитися. Є ситуації, коли навіть ті, кого він має везти, відмовляються їхати транспортом..
- Буває, приїжджаєш на підрозділ, а люди кажуть: «Ні, ми пішки підемо». Бо розуміють, що машина - це ризик. Але ж треба їх довезти. Треба забрати. Треба зробити свою роботу.

Наш Македон має родину: дружину, сина і донечку.
- Синові тридцять, доньці - вісімнадцять. Вона щойно вступила до університету в Києві. Дзвонять, переживають. Скучають. І я скучаю. Але це те, що тримає. Бо знаєш, заради кого ти тут і заради кого маєш повернутися.

Про фронтові будні родині майже нічого не розповідає.
- Кажу, що все добре. Що відпочиваю.
Бо інколи найкращий спосіб берегти близьких -це не розповідати всього,- жартує Македон.

За свою службу «Македон» відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Але в його історії це не кульмінація і не причина для розмов. Адже для нього це лише ще один день, коли він сів за кермо, перехрестив пасажирів і спокійно вирушив маршрутом.

Сергію 32 роки. Він із невеликого селища Маневичі на Волині. Як і більшість хлопців, у дитинстві захоплювався футболом. Тренувався у дитячих та юнацьких командах і не полишив улюблену справу навіть у дорослому віці.

«До армії я продовжував грати у футбол. Аматорський рівень, ми не виступали в жодній лізі. Але часто представляли громаду на різних змаганнях. Грошей за ігри ніхто з хлопців не отримував, проте були меценати, які допомагали з формою, інвентарем, тренуваннями», — розповідає Сергій.

За роботою він багато їздив у закордонні відрядження. Найдовше працював у Німеччині.
«У Європі українських працівників цінують. Часто намагаються залучати до проєктів саме наших — бо ми працьовиті, швидко і якісно виконуємо свою роботу», — ділиться чоловік.

За фахом Сергій — будівельник. Каже, може реалізувати практично будь-яке побажання замовника. Та, як і кожен спеціаліст, має свою вузьку спеціалізацію — фасадні роботи.
«Я займаюся клінкерною кладкою. Це декоративна цегла або плитка зі сланцевої глини, обпалена за дуже високої температури — понад тисячу градусів. Завдяки такому випалу матеріал надзвичайно міцний, майже не вбирає вологу і дуже довговічний. Сто років простоїть — і нічого йому не буде. Не боїться ні морозу, ні бруду. А ще клінкер дуже красивий: кольори від червоного до темно-коричневого. Трохи фантазії — і на фасаді можна створювати справжні візерунки», — із захопленням говорить Сергій.

На запитання про складнощі роботи — адже це важка фізична праця, що потребує витривалості та часто відбувається на висоті — чоловік лише посміхається.
«Коли беру в руки цю плитку, відчуваю її вагу, грубу фактуру — про втому не думаю. Клінкер — натуральна глина, і кожна плиточка унікальна. Тут потрібно ідеально розрахувати кожен міліметр шва, витримати тонку лінію, щоб фасад “заграв”. Так, спина гуде, руки в розчині, очі втомлюються від постійної концентрації. Але коли знімаєш риштування, відходиш на кілька метрів і бачиш, як сонце відбивається від ідеальної кладки… У цей момент розумієш: цей будинок стоятиме вік. І втому наче знімає як рукою».

Попри те, що в Німеччині Сергій мав стабільну роботу і попит на свої послуги, він вирішив повернутися додому та стати до лав Збройних Сил України. Для людини, яка хоче з гідністю називатися чоловіком, захист своєї держави — беззаперечний обов’язок. Бо як потім дивитися в очі власній дитині, якщо вона запитає: “Тату, а що ти робив, коли інші воювали за Незалежність?”…

Сьогодні Сергій служить у 152-й окремій єгерській бригаді імені Симона Петлюри. Тут він сумлінно виконує бойові завдання і зізнається: разом із побратимами готовий йти до остаточної перемоги.

Дмитру з Полтави 39 років. У підрозділі його знають за позивним «Паяльник», бо чоловік весь вільний час щось лудить.
- Гаджети, електроніку, мікросхеми. Це моє хобі, моя робота і взагалі моє життя. Любов до техніки з’явилася ще змалку. Я не міг просто дивитися на речі, адже мені завжди треба було зрозуміти, як вони працюють зсередини. Постійно щось майстрував: розбирав механізми до гвинтика, вивчав їхню конструкцію, а потім збирав назад, іноді вже з власними доопрацюваннями, - з посмішкою ділиться спогадами військовий.

Зізнається: прагнення розібратися, як усе влаштовано, і довести до ладу для нього не просто звичка, а внутрішня потреба, що дає відчуття контролю й спокою.
- Щось лагодити, щось покращувати. Це мене заспокоює,- говорить він.
Каже, що ця схильність має глибше коріння - передалася разом із досвідом і прикладом із дитинства, адже тато Дмитра теж займався ремонтом техніки. Припускає, від нього і перейшло.

До повномасштабного вторгнення Дмитро вже мав досвід служби у війську. І коли звільнився, з часом зрозумів, що почав сумувати за армією.

Вдома на захисника чекають двоє дітей: донька Леся, якій 11 років, і син Дмитро, якому майже 4 роки. Захисник каже, що ще однією причиною через яку вирішив знову повернутися на службу став нещодавній обстріл Полтави. Тоді неподалік місця, де живуть його діти, впали уламки «шахедів».
- Дуже злякався за дітвору. Вирішив, що маю допомогти нашим хлопцям боротися з цією нечистю, яка постійно тероризує наші міста в села. Навіть керувати БПЛА він навчився сам. Це не так складно, як здається, - пояснює він.

Попри службу, він не перестає думати про родину. Його батьки мають серйозні проблеми зі здоров’ям. У мами проблеми із зором, вона має групу інвалідності і потребує операції. У батька проблеми з тазостегновим суглобом, він пересувається на милицях.
- Важко, звичайно. Мої батьки вже не зможуть тікати в укриття так швидко, як раніше. Вони не зможуть захистити себе самі. І я добре це розумію Тут мій дім. І мій обов’язок його захищати.

Зізнається, що став у стрій саме для того, щоб рідні могли жити «там». Щоб у них було світло, тепло і спокій. Щоб діти могли приїхати до дідуся й бабусі не під звуки вибухів, а просто в гості.

«Я не вважаю себе героєм. Герої - ті, хто зараз там» - каже про побратимів інструктор 152 окремої єгерської бригади Василь.

Вранці 24 лютого 2022 року він спав. Знайомий розбудив о п'ятій ранку: «Вставай, війна почалася». - «Яка, на фіг, війна, дай поспати». А потім почув приліт по аеропорту - все зрозумів.

«Васямба», так його звуть побратими, родом із-під Чернігова, жив у Бобровиці, займався електрикою і сантехнікою. Але саме тієї зими він був у Херсоні, де і потрапив під окупацію на майже 9 місяців.
- Один пікап пролетів із нашим прапором. Думаю - галюники вже беруть,- пригадує день звільнення Херсона Василь. Дев'ять місяців окупації - це підвали, «чмобіки», які «завжди готові лазити», і постійне відчуття чужої присутності у місті.

11 листопада українські військові зайшли у місто, і «Васямба» стояв на вулиці, дивлячись, як летять пікапи з синьо-жовтими прапорами - спочатку один, потім другий, третій... і не вірив очам. «Всі раділи».
Після мобілізації чоловік не одразу потрапив до 152-ї окремої єгерської бригади: спершу кілька місяців у ППО, потім переведення і бойове злагодження вже на полігоні, де тепер сам готує тих, хто іде на «нуль».

Нині Василь інструктор у нашій бригаді.
Але головне, що він передає - це не з підручника інформацію, а з власного досвіду знання, які здобув між Котлиним і Удачним, де вони були удвох із побратимом на позивний «Кот».

Нора між двома деревами, вирита вручну й замаскована так майстерно, що ворожа СП-шка за сімдесят метрів існувала поруч місяцями - і виявила їх лише у вересні, коли почало обпадати листя.
- Чули, як вони розмовляють, командування відправляло «пташок» до них, розбирали вщент. А нас - не знайшли, бо ми не рухалися без команди. Ось і все.

Сон був уривками по дві-три години з постійними змінами на чергуванні. Їжу отримували «вампіром» раз на кілька діб: замовляли сир, ковбасу. Все, що не так швидко псується, адже ворог часто збивав наші дрони. В моменти, коли дрон не долітає, починалося справжнє випробування - довгі дні без води.
- Твоя задача на спостережнику не обов'язково стріляти, а слухати і спостерігати. Побачив, почув, доповів - тоді прилітає «Мавік». Робить скид, чи мінометка відпрацьовує.

Васямба каже, якщо ворог проходив на відстані від 20 до 50 метрів - не чіпали, це робота пілотів і операторів. Наша задача - доповідь і маскування. Але якщо ближче - тоді вже інша розмова. Одного разу вночі полізли троє, без броні і без нічого, тільки з автоматами. Він з «Котом» знищили всіх трьох.

На запитання, як він це переживав морально, відповідає без вагань і зайвих слів.
- Не ми не на них напали - вони прийшли до нас. Окупація, загибель брата, бомбардуваннями дитячих садків - все це осідає в голові, і потім ти вже «на автоматизмі»: тільки він перед тобою вискочив - клац і все.

Тепер він інструктор, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, і готує тих, хто йде на заміну побратимів. На запитання, чи вважає себе героєм, мовчить секунду.
- Ні, не вважаю. Задачу поставили - ми виконали. Якщо десь невчасно або неякісно робитимемо - поставимо під загрозу життя тих, хто знаходиться по-флангу. Герої - це ті, що зараз там сидять. Оце герої.

Після нашої Перемоги хоче повернутися до рідної Бобровиці. Каже, що буде знов робити електрику та сантехніку.

Ще до повномасштабного вторгнення Олег пережив важкі особисті втрати. За кілька тижнів до подій 24-го лютого він втратив маму. Щоб попрощатися з нею, довелося терміново перервати роботу у Греції та прибути до рідної Черкащини. А вже за рік із життя пішов і його батько.

Військовий шлях 43-річного «Грека» розпочався у перші дні повномасштабного вторгнення. Після БЗВП він одразу потрапив до бойової бригади. Відтоді його шлях — це роки боїв, втрат, поранень і незламної відданості своїм побратимам.
- Вперше, що таке війна я відчув під Бахмутом. Хоч тоді умови війни були не такими складними, як зараз, але напрямок уже тоді був дуже важкий. Втім, ми трималися з усіх сил: усі наші знали, за що стоять. І стояли. Майже два роки я провів у тому пеклі. Там же отримав і своє перше поранення. Банально — осколок. Два місяці був на лікуванні, але думками завжди залишався з хлопцями. Якось сумно було без них.

Спілкуючись з Олегом, швидко розумієш: для нього військо — це насамперед про братерство. Кожного, з ким доводилося стояти на позиціях у найгарячіших точках і найскладніші моменти, він згадує з особливим теплом і повагою. Кожного.

Наприкінці грудня 2024 року Олег приєднався до лав 152 окремої єгерської бригади. Це був непростий період для нашої військової частини: бригада набирала спроможностей, інтенсивні бої, постійна напруга і складні рішення.
- Я вже навіть не порахую, скільки в мене було виходів. Я завжди був старшим на позиції, але паралельно допомагав і хлопцям на сусідніх. Коли ти на лінії, страх відходить на другий план. Ти тримаєш свою «точку» і маєш постійно розуміти, що відбувається навколо.

Про роль піхотинця Олег розмірковує так:
- Служба піхотинця передбачає безпосередній контакт із противником в умовах високої динаміки бойових дій. Ключове завдання — недопущення просування ворога за визначені рубежі оборони. Ураження противника значною мірою забезпечується застосуванням безпілотних систем, однак їх ефективність не є абсолютною і залежить від низки факторів: технічних обмежень до впливу засобів РЕБ та змін тактичної обстановки. У таких умовах піхота змушена переходити до безпосереднього вогневого контакту, вступаючи у стрілецький бій.

Чоловік пояснює, що критичною стає ситуація у разі викриття позиції противником. У такому випадку вона переходить у категорію пріоритетних цілей і піддається системному вогневому впливу без обмежень у часі та засобах. Застосовується весь наявний спектр ураження: від артилерійських систем до безпілотних комплексів, що забезпечують безперервний тиск і виснаження підрозділу.
- Останній раз, коли нашу позицію «спалили» і почали розбирати, ми з побратимом сховалися у кущах. Але він тоді, на жаль, загинув. Банально — від осколка. Йому було 33 роки. Вік Христа. У такі моменти дуже боляче. Бо це вже не просто хтось там далеко. Це людина, з якою ти ділив воду і їжу, говорив про найвідвертіше, ділився мріями і планами «якщо виживеш». Мені досі важко це згадувати.

Історія Олега не лише про бойовий шлях, а й про те, як війна змінює людину зсередини. Як змінює погляд на життя, на слова, на вчинки і на тих, хто поруч.
- Коли ти дивишся на тих, хто заходить на позиції, хто виходить, хто повертається, а хто — ні, ти вже по-іншому розглядаєш життя як таке. Людей. Слова. Вчинки. Дуже багато починаєш розуміти. І дуже швидко бачиш, хто є хто,- розмірковує військовий.

За особисту відвагу , самовідданість та хоробрість проявлені у боях, сержант Олег Скорик отримав відзнаку Президента України «Хрест бойових заслуг».
Честь, побратиме!